Четвер
22.04.2021
03:58

Категорії розділу
Мої статті [3]
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 118
Форма входу
Друзі сайту

УГКЦ

Львівська Архиєпархія

Львівська Духовна Семінарія

Радіо Ватикан

Світло для Сходу

Патріархат

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

.

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Ісус — це найбільший парадокс історії
Появляється в малозначній провінції Римської Імперії, в народі, що його тодішні римляни називали «найтемнішим з усіх » (Таціт), і « шкідливим для всіх » (Квінтіліян), і уважали його як «огидне стадо рабів » (Таціт).

Із своєї країни він, під час свого життя, не виходить і ніколи не виявляє бажання пізнати світ мудреців, мистців, політиків, завойовників, що тоді мали верх над усім. В своїй країні він переводить дев'ять частин свого життя незнаний в біднім селищі, знанім тільки із своєї незначности. Там не ходить до школи, не читає мудрі пергаменти, не має зв'язків із мудрецями свого народу. Він - звичайний робітник. Через тридцять років ніхто не знає, хто він, крім двох або трьох осіб, що мовчать, так як і він сам.

Нараз, коли перейшло тридцять років, він виходить між людей і починає свою діяльність. Не має жодних людських засобів: ні зброї, ні грошей, ні шкільного знання, ні артистичного впливу, ні політичних аргументів. Майже завсіди він звертається до бідного народу рибалок і хліборобів. З окремою дбайливістю він звертається до грішників, грішниць, митарів та інших, що їх відкинуло шанобливе суспільство. Між тими людьми він робить різні й численні чуда. Бере з собою кількох рибалок, що йдуть за ним постійно, як окремі учні. Його діяльність не триває три роки.

В чім же полягає та його діяльність? В проповідуванні науки, що не є ні філософська, ні політична, а виключно релігійна й моральна. І такої науки ніхто ніколи не чув. Виглядало б, що ця наука складається із залишків відкинених згідно всіма філософськими системами й навчаннями, із того, що увесь світ далеко відкинув від себе. Те, що для світу є лихом, для Ісуса- добром; те що для світу є добром, для Ісуса - лихом. Бідність, смиренність, підданство, зношення переслідування й образ, віддання свого кращого й визначнішого місця іншим, що є для світу найбільшим лихом, для Ісуса це є найбільшим добром. І навпаки, багатства, почесті, панування над іншими і все те, що становить щастя для світу, для Ісуса це все є втратою, або, принаймні, великою небезпекою. Ісус - це протиріччя світу.

Світ бачить тільки те, що попадає в очі. Ісус, натомість, каже, що бачить також те, чого світ не бачить. Світ бачить тільки землю і бачить її тільки здолу. Ісус, натомість, бачить головно небо, і на землю дивиться згори, з неба. Для Ісуса земля не має значення сама в собі, вона - це епізод, болючий і переходовий, що не має в собі відповідної розв'язки. Для нього земля вповні пояснюється й бере значення від неба. Теперішнє життя остільки має вартість, оскільки є приготуванням до майбутнього життя. Це життя є тверде, тяжке й нестійке, але має вартість як точка опору, з якої береться політ до життя радісного й незмінного. Мешканці цього нестійкого місця перебування, що покладають всі свої надії на нього й не хочуть відлучитись від нього, - це царство світу. Ті ж, що перебувають в ньому тільки з потреби, із смиренністю, але бажають незмінного дому та приготовляються до польоту до нього - це Царство Боже.

Між цими двома царствами ведеться непримирима боротьба, як тепер, так буде і й в майбутньому. Ні одне, ні друге не перестане воювати, доки не поконає свого ворога. Сила обох царств походить від двох любовей до двох відмінних предметів. Піддані світового царства люблять тільки себе самих, або те, що їм корисне й миле, про всіх інших не дбають, якщо не ненавидять їх. Піддані Божого Царства на першому місці люблять Бога, потім особливо людей лихих або некорисних, та стараються чинити добро навіть тим, що чинять зло або не вміють чинити добра. Для них давати - це одержувати, тому не знають ненависти, що є найбільшим скупарством. Провідником цього Божого Царства, що за свою силу має любов Бога й людей, є Ісус.

Царство Боже є те, що було звіщене давніми пророками Ізраїля і на їхню думку його проповідником мав бути Месія, обіцяний вибраному народові. Ісус, проповідуючи свою науку проти світського царства, є свідомий, що діє як Месія, але спочатку не заявляє себе таким, щоб не дати народові, що жив надіями месіянсько-політичними, приводу так зрозуміти його проповідування й зробити з нього національного про-відника, а його науку, як національну відозву.

Тому його завдання було дуже трудне. Він має навчати нарід про справи, які напевно будуть зле зрозумілі, бо, коли він буде говорити про перемогу над лихом, натовп зрозуміє перемогу над римлянами; а коли буде говорити про Царство Боже, вони зрозуміють царство Ізраїля.

А таки він мусить говорити про ті справи й вживати ті точні слова, бо вони були вже зафіксовані в Святих Книгах того народу Божого. Він же, як Месія, прийшов здійснювати ті Писання, а не касувати, прийшов доповнювати, а не нищити. Його місія звертається прямо тільки до вибраного народу, котрому Бог вже давно зробив був свої обітниці, але коли будуть сповнені ті обітниці, наслідки його місії поширяться на всі народи землі.

Для такої цілі він установляє постійну спільноту - Церкву.

Але більшість вибраного народу не приймає його науки і найбільшими його противниками є провідники того народу, тобто первосвященики храму та фарисеї синагог. В Галилеї його проповідь дає дуже малі овочі, і тому він переходить до Юдеї та до столиці нації, Єрусалиму. Тут овочі не більші, як в Галилеї, а вороги ще сильніші та численніші. Первосвященики та фарисеї вірять в його чудотворну силу і не відступали б від нього щодо багатьох його навчань, але не можуть простити йому його щирости у виявлюванні фальшивости провідної верстви та його рішучости в засуджуванні їх порожнього формалізму, що убиває релігійне життя. Зносили вони його насилу якийсь час, але потім ловлять його підступом, засуджують його в своїм суді за провини релігійні, а в суді римськім, за їх свідченням, здобувають засудження на смерть за провини політичні.

Ісус вмирає розп'ятий на хресті.

По трьох днях ті, що засудили його на смерть, є переконані, що він воскрес. Його учні спочатку не вірять в це, але пізніше дійсність переконує їх, бо бачать його, говорять з ним, дотикають його, так як робили з ним перед його смертю.

* * *

Але парадокс Ісуса продовжується й по його смерті. Як в своїм першім житті він був протиставленням «світові », так його установа буде в спосіб неймовірний запереченням « світу ».

Жодного відгуку він не лишив у сучаснім йому високім суспільстві. В цілій Римській Імперії історики про нього не знають, великі мудреці не знають його науки, правлячі державою записали тільки, що він помер, як бунтівничий раб, і забули про все. Навіть старші з його народу, вдоволені з його смерти, хотіли б цілком його забути. Його установа виглядає у стані агонії, так як було його тіло прибите до хреста. Напроти неї стоїть « світ » і дивиться як переможець на ту агонію, так як переможцями були первосвященики, що стояли перед ним розп'ятим на хресті.

А натомість несподіваним скоком вмираюча установа встає й захоплює в свої руки цілий світ. Правда, що проминає три століття в жахливих переслідуваннях. Здається, що ті три століття, що продовжують агонію хреста, або відновляють три дні його перебування в гробі, але по трьох століттях держава стає його ученицею.

Та царство світу ще не поконане і боротьба продовжується під іншими виглядами, але з тим самим завзяттям. Ісус, тобто його установа, стає чимраз більше в історії «знаком протиріччя». Його парадоксальне й дуже вагоме навчання приймають незчисленні особи й зберігають його з такою любов'ю, що й життя своє дають за нього. Інші ж, також незлічимі, відкидають його й ненавидять усіма своїми силами. Можна б сказати, що кругом цього «знаку протиріччя» зібрались зусилля найвизначніших сил людського роду, одні, щоб прославляти його, а другі, щоб потоптати.

В тій запеклій боротьбі бачимо засідки й омани. Часто появляються полки, що маршують під прапорами запозиченими від «знаку протиріччя», й викрикують гасла взяті з Ісусової науки, проголошують братерство й альтруїзм незнані підданим царства цього світу. Але обман не триває довго й кінчиться тим, що виявляє відмінність голосу й змісту.

Без сумніву Ісус й нині живе між людьми, як і колись, а може ще й більше. Всі його потребують, або щоб любити його, або щоб хулити, але не можуть обійтися без нього. В історії було багато людей, що були дуже люблені: Сократ своїми учнями, Юлій Цезар своїми вояками, Наполеон своїми полками. Але нині ці люди - це вже історія. Вже нема серця, щоб билось для них і за них, немає людини, що дала б за них своє життя чи й навіть частину своїх багатств, навіть якщо їх ідеали іншими людьми вивищуються й поширюються. А якщо хтось противиться тим ідеалам, ніхто не думає проклинати ні Сократа, ні Юлія Цезаря, ні Наполеона, бо їх особи вже більше тут не існують, не діють. Ісус, натомість, і нині, як і сто, і двісті, і п'ятсот років тому, є люблений і хулений. Ще й нині, як і сто, і двісті, і п'ятсот років тому задля нього люди зрікаються своїх багатств, вигод і навіть життя, як з любови, так і з ненависті до нього.

Жодна жива істота не є така жива, як Ісус.

* * *

Він також - «знак протиріччя» як історичний факт. Це правда, що великі історики офіційного тодішнього світу про нього не знають, не кажуть нічого. Це природна річ, бо ті історики, осліплені блиском
Августового Риму, не мали бистроти зору, як і історичних документів, щоб віднайти незнаного варвара, що належав до гидкого народу рабів. Але це не означає, що історична постать Ісуса історично має менше до-кументів, чи менше важливих, як постать Августа та славних його сучасників.

Справді ми нині бажаємо знати про нього багато більше, від того, що знаємо. Але, якщо замало є тих речей для нашого бажання й цікавости, зате письменники, що оповідають нам те «мало», заслуговують на найбільше довір'я. З тих письменників два є наочними свідками, що жили з Ісусом день і ніч майже через ціле його прилюдне життя. Інші два знали таких наочних свідків і розпитували їх про нього. Всі чотири в простий спосіб й прямо та неотесано, і з рівнодушністю описують події, і приємні, і жорстокі; а ця рівнодушність не заперечує їхнього співчуття, але підноситься куди вище над нього. Немає сумніву, що ті чотири письменники роблять пропаґанду, тобто хочуть дати знати про особу Ісуса та поширити віру в нього. І щоб осягнути таку ціль, треба було йти дорогою правди, бо тисячі свідків могли заперечити оповідання видумані чи фальшиві. Історичне запевнення, яке маємо про події й науку Ісуса, є краще від того, що має Август і його славні сучасники.

Але і тут, як і в усім іншім, «знак протиріччя» заперечується. Є такі, що кажуть, що Ісус, описаний чотирма істориками, не є дійсний, правдивий, не може бути таким, бо є надприродним. Треба скоротити його постать з розмірів євангелистів до розмірів природних, відбираючи їй те, що є чудесне. Таке завдання взяла собі раціоналістична критика.

Починає Раймарус і каже, що євангелисти - це вульгарні шахраї й брехуни. Приходить Паулюс і боронить їх: вони в добрій вірі, але простаки захоплені й не розуміють добре того, що бачать. Штраус про-довжує: євангелисти не мають наміру оповідати правдиву історію, а оповідають міти, абстрактні ідеї під видом історичних подій. Баур бачить те все в інший спосіб: євангельські оповідання - це вислід про-тилежностей в суспільнім житті Церкви, і мало що історичного є в них. Трохи пізніше він каже, що нічого історичного не мають ,вони, а Ісус ніколи не існував, він - мітичний винахід.

Приходить пізніше ліберальна школа, для якої Ісус - це свого роду протестантський пастор, розчулений проповідник милосердної поблажливости до людей та релігійного почуття до Бога. Але виступає есхатологічна школа й каже, що Ісус - це найбільший мрійник, що бачить недалекий кінець світу і тому проповідує свою парадоксальну науку зречення та суворости. Вкінці повертається до ідеї Бауера й повторяється, що Ісус - це мітичний витвір, що ніколи на землі не існував.

Ті всі пояснення постали з реакції одне до одного, і одне по однім відкидали і заперечували себе. В одній точці вони цілком згоджуються, а саме в тій, коли кажуть, що євангельські оповідання не відповіда-ють історичній дійсності, і що тому Ісус, такий, якого передала нам історія, не є правдивий, не є історичний.

З цього практичний висновок дуже велемовний. Якщо Ісус - неправдивий, неісторичний, і якщо ще не знайшлось способу, щоб доказати в якій мірі він неправдивий і неісторичний, виходить, що нині не можна написати його наукового життєпису. І так стається: великі й численні життєписи Ісуса, що нам дала головно ліберальна школа, нині вже не появляються. А якщо появляється якийсь коротенький нарис про Ісусову постать, в нім історичні риси зводяться майже до нуля. Ісус історично мрячний і невловимий, практично дуже подібний до мітичного Ісуса. Це й є останнє слово раціоналістичної критики присто-сованої до євангелій.

А це все - тільки один епізод тисячолітньої боротьби між Ісусом і світом. Вище ми казали, що ця боротьба не закінчиться, хіба тільки тоді, коли один противник поконає другого. І тому світ поборює Ісуса на історичнім полі, затираючи чим більше може його особу й сліди.

Така тактика - давня. Фарисеї також хотіли затерти все про Ісуса, події, науку, установу. Боялись навіть його холодного трупа, то й запечатали гріб та поставили коло нього сторожу. По фарисеях ще тисяча разів Ісус був стертий із землі й запечатаний у гробі і, залежно від обставин, стали на сторожі Держави або Релігія, Філософія або Наука, Демократія або Аристократія, Пролетарі або Нація.

Але що сталось в минулому? Що станеться в майбутньому?

* * *

Євангелії оповідають, що Ісус, запечатаний фарисеями у гробі, воскрес. Історія оповідає, що Ісус, убитий тисяча разів, виявився кожного разу живіший ніж раніше. А тому що тактика є та сама, маємо під-ставу вірити, що станеться таке саме з Ісусом розп'ятим « історичною » критикою.

Ці критики, справді, цілком не є оригінальні. Повторяють цілий час ту саму тактику, послуговуються тими самими методами. Наслідують методу фарисеїв, наслідують навіть диявола.

Ренан, описавши смерть Ісуса, так продовжує: «Спочивай у твоїй славі, шляхетний ініціяторе! Твоє діло - завершене, твоє божество - заосноване. Не бійся, щоб повалилась з-за якоїсь помилки будівля, що ти її підніс. Відтепер ти, незнаючи жодної немочі, будеш бачити з висоти божеського миру нескінчимі наслідки твоїх вчинків... Через тисячі років світ буде слухатись тебе. Ти, прапор наших противоріч, будеш знаком, кругом якого буде вестись найзавзятіша боротьба. Тисяча разів живіший, тисяча разів більше люблений по твоїй смерті, як у днях твого життя тут на землі, ти станеш угольним каменем людства в такій мірі, що, вирвати твоє ім'я із світу, - це те саме, що зрушити світ з його основ. Між тобою й Богом не буде різниці », і т.д. і т.д.

А це - чиста красномовність, в якій немає ні щирости, ні відчуття правди. Та ще гірше - ця тирада - це наслідування й не кого іншого, як самого диявола. Лука бо оповідає (4,41), що на приказ Ісуса «з багатьох виходили також і біси, що кричали: 'Ти Син Божий!'» Вистачає розширити це коротке й суттєве твердження чорта в довшу прозу і будемо мати велемовну промову Ренана.

Між двома в цім випадку краще вибрати диявола. «Батько брехні» є куди більше компетентний, а головно більше правдомовний.

І боротьба кругом того «знаку протиріччя» продовжуватиметься, доки на цій землі житимуть люди.
Категорія: Мої статті | Додав: Ostap (21.04.2010)
Переглядів: 1277 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: